Відповіді до підручника: Стр.150 (5)

Літо. На полі вже йде війна. Соняхи стоять серед боїв поруч із солдатами. Під час обстрілів вони «гинули як солдати, їм не було куди сховатися в чистому полі, у них не було саперних лопаток, щоб окопатися». Ті, що вціліли, «опускали голови додолу, щоб не дивитися на загиблих товаришів». За літо соняхи «навчилися повертати голови не в бік сонця, що природно, а туди, де гримить, туди, де горить».

Осінь. Бої стихають, але поле залишається покинутим. Господар не приходить збирати врожай, соняхи всихають, чорніють, осипаються насінням: «Коли прийшла осінь, господар не навідався до своїх соняхів, вони почорніли, наче з горя, і осипалися додолу чорними слізьми». Поле виглядає спустошеним, наче жалобним.

Зима. Сніг прикриває розоране вибухами поле і стебла соняхів. Зовні ніби тиша й спокій, але під снігом сховані сліди війни, воронки, уламки. Соняхи стоять мертві, зламання й почорнілі, як німі свідки боїв.

Весна. Тануть сніги, земля відтає. Із насіння, що восени осипалося «чорними слізьми», починають проростати нові паростки соняхів. Поле знову оживає, ніби з-під попелу, але воно зберігає пам’ять про все побачене.

Наступне літо. Нові соняхи виростають на тому самому полі. Життя триває, проте соняхи вже «майже як ми» – вони схожі на солдатів, що пройшли крізь війну, пам’ятають грім гармат. Через циклічну зміну пір року автор показує, як війна руйнує світ, але й як природа вперто відроджується.

Автор особливо акцентує на деталях: вибухи, що «рвали на шматки поле», порівняння соняхів із солдатами, їхні похилені голови, «чорні сльози» насіння, покинуте поле без господаря. Найяскравіші, на мою думку, речення: «Коли починався обстріл і вибухи рвали на шматки поле, соняхи гинули як солдати…», «Ті, яким щастило вціліти після обстрілу, опускали голови додолу, щоб не дивитися на загиблих товаришів», «За війну соняхи навчилися повертати голови не в бік сонця, що природно, а туди, де гримить, туди, де горить», «…вони почорніли, наче з горя, і осипалися додолу чорними слізьми».